Огляд самого загадкового альбому «Спліну» – «Ключ до шифру»

0
1

Комусь може здатися, що ця рецензія трохи запізнилася. Адже альбом вийшов 4 місяці тому. З цього приводу можу сказати лише ось що: момент релізу я пропустив, оскільки за творчістю «Сплинов» ніколи особливо не стежив. Але не так давно на YouTube мені на очі попався кліп на трек «Окраїни», після чого виникло бажання ознайомитися з усім альбомом.

Отже, остання на момент написання цієї статті повноформатне досягнення групи «Сплін» – «Ключ до шифру – альбом 2016 року випуску, який однозначно виділяється на тлі всього, що було раніше. Він вийшов через два роки після подвійної платівки «Резонанс» і став 14-м студійним релізом колективу.

Беззмінний лідер групи Олександр Васильєв стверджує, що кожна з 15 пісень – це частина зашифрованого коду. Але чи дійсно в них містяться приховані підказки, чи це просто піар-хід? Давайте спробуємо розібратися з цією загадкою.

Старий-новий стиль альбому

Практично всі вийшли на даний момент рецензії на альбом «Сплинов» «Ключ до шифру» стверджують, що Васильєв вже не той. Мовляв, списався, тематика пісень не вражає, лише в окремих композиціях помітне повернення до витоків, а так, по більшій частині, невдалі пошуки чогось нового.

Але хто сказав, що музикант завжди повинен залишатися незмінним? Такого просто не буває. Все змінюються. І цілком природно, що фанатам іноді важко це прийняти.

Не буде вже «Орбіта», «Мого серця», «Виходу немає». «Сплін» відійшов від старого стилю і став шукати новий, мабуть, ще в 2003 році, коли вийшов альбом «Нові люди».

Справа в тому, що Олександр Васильєв, як і всі легенди російського року, почали кар’єру на музичному терені в 90-х, завоював популярність резонансним для тих років, відмінним від попси, підходом. Сьогодні у старожилів пострадянської рок-сцени є два шляхи. Перший, завідомо програшний – залишатися собою. І другий – змінюватися і вдосконалюватися.

Васильєв пішов третім шляхом: він намагається змінюватися, при цьому періодично заглядаючи в минуле. Новий альбом «Сплинов» «Ключ до шифру» – наочний цьому приклад. У ньому то акцент зміщується в бік тяжеляка, то повертається назад до мелодійним філософським мантр. Здебільшого цей реліз і являє собою збірник цих мантр.

Коротка рецензія на альбом «Сплін» «Ключ до шифру» виглядала б так: роздуми про сенс життя, тлінність буття і іншої нісенітниці, не дає спати ночами.

Мабуть, осіння меланхолія (хоча, писався-то альбом аж ніяк не восени!) у сукупності з наближенням п’ятдесятиріччям лідера групи сприяють догляду у філософські роздуми – останній альбом вийшов набором сумних міркувань про вічні питання життя і смерті.

Ще один місцями неприємний момент – новий альбом ріже вухо модерновими англицизмами з вуст вокаліста. Створюється враження, ніби він бундючиться ними, намагаючись запевнити, що ще молодий. Карта сім, джі-пі-ес, сэлфи – деякі пісні надто напхані ними. Хоча, може це спроба залучити більш молоду категорію слухачів?

Філософія, буденність і селфи

Новий альбом «Сплинов» відходить від образів в догоду великих думок і дум. І скажу чесно, перше враження про роботу «Сплін» «Ключ до шифру» вийшло не найкращим. Спочатку здається, що слухача навмисне змушують пробиратися крізь нетрі нудних композицій, приховавши смачні речі наостанок.

Але при повторному прослуховуванні думка дещо змінилася в кращу сторону. Зокрема, пісні «Кит» і «Храм» показують лідера групи як справжнього поета-філософа. Причому, як мені здається, рассказываемая в «Наборі» історія здатна натиснути на емоції практично будь-який, навіть самого черствого особистості.

Перший трек «Мідний гріш» – своєрідна пісня-притча, яка відмінно підходить в якості прологу до альбому.

«Піраміди» і «Нам мудрецям» здаються типовими піснями «Спліну» для ротації на радіостанціях і входження в плейлисти широкого кола слухачів. Але насправді з ними не все так просто – сенс вловити досить складно, але він там однозначно є, причому все настільки професійно неявно, що кожен побачить свою версію.

Після 4-го треку починає здаватися, що альбом досить однорідний. Але в підсумку все ж виявляються важкі «розріджувачі» – пісні «Окраїни» і «Тривога».

Причому трек «Окраїни» повністю вибивається із загального стилю альбому. Це вже фактично реп-кор, тільки з трохи незвичним уповільненим ритмом. З одного боку текст пісні малює буденні реалії жителя новобудов з його стандартними потребами: пожерти, побухати et cetĕra. З іншого – є посланням, яке мотивує з усього цього вибиратися.

До речі, подібний речитатив ми вже чули в «Шахи». Правда, смислове навантаження в цих треках абсолютно різна.

У «Тривозі» текст теж читається, а не співається, причому, в сукупності з відбивали ритм важкими рифами, а також нагнетающими атмосферу програшами, створюється саме той настрій, який закладено в назву композиції.

Ще один момент, що вносить різноманітність в альбом «Ключ до шифру» – пісня «Джа грає джаз» з невибагливим легким мотивом. Якби не впізнаваний голос Васильєва, могло б здатися, що це щось з Гребенщикова. У попередній «Вона була так прекрасна» це відчуття ще сильніше.

Правда, потім різко вдаряють по нервах і вбивають весь позитивний настрій пісні «Реквієм» і «Земля йде з-під ніг». Після їх прослуховування я остаточно переконався, що Васильєв задався метою пожонглювати почуттями потенційних слухачів альбому. І вдається це йому чудово. Сумніваюся, що це випадковість. Мабуть, це частина ключа до шифру, а може і власне сама розгадка.

Що стосується треків «Небесний хор» і «Шлях на схід» – вони просто непогані. Слухаються легко, текст зрозумілий, музика – нічого особливого. У першому чується умиротворення, у другому – сибірська цілеспрямованість і наснагу.

А ось лірична «День за днем» – зразок класичного творчості групи. Вона настільки сподобалася шанувальникам, що її тут же розхапали на цитати для статусів в соціальних мережах (сучасний показник популярності). Таких сильних композицій у Васильєва не було, мабуть, з часів «Романсу». Правда, знову ж таки, все зводиться до нагнітання атмосфери безвиході.

Підсумок альбому «Ключа до шифру» підводиться фінальної композицією – «Череп і кістки», яку багато хто встиг охрестити його найсильнішою річчю. Олександр Васильєв запозичив семпл у The Doors («Break on Through») і наклав на нього досить цікавий текст з псевдоглубокомысленным глуздом.

Правда, до мене так і не дійшло, що він хотів цим сказати – дійсно намагається знайти Бога, або ж просто цинічно знущається над тими, хто в нього вірить і просить допомоги. Як би там не було, цей трек мене добив у моральному сенсі і змусив піти у півгодинний уявний reboot.

Резюме

Не знаю, чи правильний «ключ до шифру» я підібрав. Залишаюся при думці, що зміст альбому був у грі емоціями і настроєм слухача, яка в підсумку повинна була його налаштувати на ту ж хвилю, на якій перебував Васильєв в період написання матеріалу. Не знаю, що там у нього сталося (хоча, може, дійсно справа у віці?), але «нав’язати» свої душевні переживання йому цілком вдалося. Принаймні, в моєму випадку.

Може, справа в тому, що матеріали групи за попередні роки я прослухав лише відсотків на 50, але в підсумку альбом 2016 року «Ключ до шифру» особисто для мене став відкриттям у творчості «Спліну». І наступний реліз буду однозначно чекати з нетерпінням – вже дуже хочеться дізнатися, яким шляхом далі піде Васильєв.

Справжніх шанувальників групи прошу не кидатися камінням (знаю, що більшість з вас не в захваті від цього альбому), оскільки в ваші ряди я не входжу. У цій статті описано лише моє наведене до спільного знаменника особиста думка щодо 15 треків «Ключа до шифру».

Оцінка альбому: 8 з 10 (за фактом 7, але додаю додатковий бал за трапився після прослуховування альбому морально-етичний ступор).

<

ОСТАВЬТЕ ОТВЕТ

Please enter your comment!
Please enter your name here